Два роки тому на лекції з сексуальної грамотності для 10–12-річних дітей після блоку про насильство найсміливіша дівчинка сказала: «Це буде дуже дивно, якщо я прийду до мами і скажу, що мене там чіпав дорослий дядько». Інші двадцять людей активно закивали і підтвердили: жоден із них не прийде до батьків, якщо таке станеться. Тоді я попросила назвати причини, через які діти бояться чи не хочуть звертатися за допомогою до батьків. Вони озвучили шість. Чи готові?
1. «На мене кричать»
І тут же діти пояснюють: якщо мене лають за різну дурницю — розбита чашка, двійка з математики, загублений телефон — то за таке мене точно вб'ють! Згадайте себе у дитинстві та підлітковому віці — чи було безпечно у всьому визнаватись батькам, бабусям-дідусям? А зараз ви точно той дорослий, до якого можна прийти з усім, що завгодно? З будь-якою проблемою чи з великою неприємністю? Чи дасте потрібну підтримку? Чи знайдете ви правильні слова? Чи зумієте впоратися з власними емоціями та переживаннями? Чи безпечно вам казати правду?
«Моя мама класна — замість того, щоб кричати, вона зі мною розмовляє!» — саме так характеризують діти своїх батьків, котрі зуміли побудувати близькі та довірчі стосунки.
2. «Не хочу їх засмучувати», «Не хочу їх розчарувати», «Мама плакатиме»
Діти чудово відчувають, що ми з вами, можливо, недостатньо зрілі і спертися на нас не можна. Тому що в складних ситуаціях дитині доведеться рятувати ще й батьків (давати їм підтримку, заспокоювати, допомагати справлятися із ситуацією чи інформацією), замість того, щоб отримувати допомогу. І тоді дитина економить сили: простіше самому пережити те, що трапилося, ніж переживати ще й за батьків.
3. «Мені скажуть, що сам винен/сама винна»
Знаєте, чому так відбувається? Тому що наші діти читають ті самі соцмережі, дивляться та слухають ті самі новини, що й ми. Вони активно мотають на вус, як близькі та рідні міркують, коли з кимось трапляється лихо.
Обікрали чи пограбували?
— Куди дивився/дивилася?
— Навіщо несла з собою таку велику суму?
— Чому не взяв/не взяла таксі?
Побили?
— Навіщо провокував/провокувала?
— Чому не втік/не втекла?
— До спортзали треба ходити, щоб уміти давати відсіч!
Згвалтували?
— У чому була одягнена?
— Як нафарбована?
— Пила/не пила?
— Навіщо погодилася піти з ним/ними?
Діти це вбирають буквально від народження. І якщо стають, не дай Боже, об'єктом цькування/буллінгу/домагань, чудово розуміють: безглуздо чекати підтримки від дорослих, які завжди звинувачують жертву, адже «я сам винний/сама винна». Це спрацьовує і в 3 роки, і в 10, і в 18 років.
Але, крім наших дітей, коментарі «сама винна» читають і чують ще й ґвалтівники. Ви ж не думаєте, що вони живуть окремою групою у лісі, не маючи доступу до інтернету та ТБ? На жаль, такі люди завжди поряд – це можуть бути наші колеги, сусіди, однокласники, родичі. І звинувачуючи жертву, ми даємо їм посил: творити брудні справи можна безкарно, адже суспільство все одно візьметься з'ясовувати, у що жертва була одягнена, наскільки яскраво нафарбована, як поводилася, був у неї секс до цього чи не було, відбивалася досить активно або ні... А ґвалтівник залишиться в тіні. І, швидше за все, навіть не буде притягнуто до відповідальності. Ніякий. Ніколи.
Ви ж розумієте, що ми з вами стаємо співучасниками злочинів, коли звинувачуємо жертву? А я не хочу бути співучасником таких страшних речей. Я хочу, щоб у жертв був голос! Щоб вони не боялися заявити в поліцію, прийти до батьків чи інших близьких людей і здобути не звинувачення, а підтримку! І почути найголовнішу фразу: «Ти не винен у тому, що сталося».
Адже жертви насправді не винні. Вони не мають вибору. Я даю вам 300% гарантії, що ніхто з нас не хоче бути пограбованим, побитим, убитим, зґвалтованим, приниженим. Тільки злочинець має можливість обирати: грабувати чи не грабувати, вбивати чи не вбивати, ґвалтувати чи не ґвалтувати... А як же ті, хто провокує злочинців? Наприклад, кладе мобільний у задню кишеню чи одягає коротку спідницю? Читаючи такі коментарі, мені хочеться запитати: чи правильно я розумію, що ви крадете телефон щоразу, коли він стирчить у когось із кишені, і гвалтуєте дівчат, одягнених зухвало (на вашу думку)?
Не можна спровокувати людину на злочин, якщо вона не здатна це зробити.
І коли кожен з нас усе це зрозуміє і перестане звинувачувати жертв, ми раптом виявимо, що діти почали звертатися до нас за допомогою (навіть у якихось дрібницях — але це теж важливо!), що жертви здобули голос і право на допомогу, що кількість насильства поменшала, що ми раптом навчилися давати підтримку тим, хто її потребує. Утопія? Можливо, але мені хочеться вірити у краще. Для нас та наших дітей.
4. «Вони мені не повірять»
«А раптом дитина фантазує?», «Раптом він/вона все придумав(-ла)?» — ці запитання часто мені ставлять на тренінгах батьки. Окей, давайте уявімо, що це справді так (і слава Богу!), але при цьому ви стали на бік сина чи доньки. Що відчуватиме дитина? Сором, вину за обман. А що думатиме? «Мама та тато мені повірили, і якщо зі мною щось трапиться по-справжньому, вони будуть на моєму боці, за мене!» А тепер уявімо іншу ситуацію: насильство є, а ви не вірите...
Батьки завжди мають бути адвокатами своїх дітей. В будь-якій ситуації. Далі можна обговорювати те, що сталося, проводити роботу над помилками. Але головне завдання бути поруч, бути опорою і підтримкою.
5. «Заборонять гуляти, контролюватимуть кожен крок»
Без коментарів.
6. «Ми ніколи з ними не говорили на цю тему!»
Справді, якщо ви ніколи не торкалися теми кордонів, насильства, тілесності, то дитина, швидше за все, до вас і не прийде. Ні з проблемою, ні з проханням допомогти/захистити/підтримати. Ніколи. Але можна жити у світі ілюзій, переконуючи себе, що «моя дитина в повній безпеці», «у нас дуже довірчі стосунки», «моя дочка/мій син мені все розповідає». Так, я постійно чую це від батьків. Але діти кажуть зовсім інше. На жаль… Тому обов'язково обговорюйте питання безпеки, попередження насильства, фізіології, «хороших» та «поганих» дотиків, щоб дитина розуміла: у вас можна отримати підтримку та розуміння абсолютно в будь-якій ситуації!
Автор: Юлія Ярмоленко
Передруковано із сайту доктора Комаровського:
https://lib.komarovskiy.net/pochemu-deti-ne-doveryayut-roditelyam.html
Джерело:
https://www.facebook.com/yarm.yuli/posts/1746661065410910
0 comments:
Дописати коментар